Музей Старожитностей

Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!..
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
ніби бачать нашу змову:
кожен дотик - теплий спалах.
І тоді ми знову (й знову)
переходимо в дзеркалах.

На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
крадеться вслід за нами,
може, туга, може, фуга...
Повз портрети і портшези
з нами йде луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років? Триста років?).

І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось навіки.
Я несу тебе в долоні,
життя таке велике...

Похожие новости.

Ночь щекой прижалась к окнам, Но в ее мечтах высоких вновь Плывет луна печальна и легка. Ты тихо смотришь на огонь, Но ты где-то далеко Мне не знакомы эти берега.

Небеса, небеса – дате силы бродяге, Небеса, небеса - я еще не устал. Я еще поживу в этой вечной бодяге, Где упрямая ложь грубо правит свой бал. Я еще поживу в этой вечной бодяге, Где

В юности боль забывается скоро Слезы смахнув ты смеешься опять Время пройдет и всегда лишь такою Буду тебя вспоминать Счастье короткое бог нам отмерил Непостоянна людская душа Я ведь не зря в эту сказку не верил Слишком

І час минає, час біжить, І, кому треба, не стоїть. Та дуже довга ця доба, Та, що зоветься "без кінця". Вони не бачили майбутнє. Безсмертя було в них могутнім. Не зрозуміли вони вчасно - Вогник цей вже

Сонце сходить, сонце заходить, по нашім лісі дивний звір ходить. Збіглися діти стали питати, просити звіра їх покатати. Місяць сходить, місяць заходить, пташина в гаю пісню заводить. Пісню співає, весну вітає, радісну звістку всім сповіщає. На темнім небі